розумієш? Треба, щоб він взагалі не вкраїнською мовою мріяв, а тобою, золотко, твоїми очима, губами, бюстом тощо… Ну зроби так, Улю, ну що тобі стоїть?
— І зробила б, може, та коли ж він чудний такий. Ну чим ти на його вдієш, коли навпаки — він на тебе словами отими тощо… аж пахне.
— Він на тебе словами, віршами, ідеологією, а ти на його базою, розумієш? Базою… Тим то і поклалась я на тебе, Улько, що ти маєш такі очі, губи, взагалі — прекрасну базу маєш. Крім того, мене ти слухатимеш, моєї поради. Так, Улюню, так?
Уля випнулась вся. Зідхнула. Мовчки поцілувала Рину. Рина:
— Так!.. Добре, серце, що ти сьогодні наділа більш прозористі панчохи, розумієш? По новій моді. До того ж вони й на колір кращі — якісь манливі, теплі… Чудесно!
Уля перед люстром:
— Що ти кажеш!
— Чудесно, кажу — і кличу Мокія…
Уля, звичайно, за серце, до люстра:
— Рино, хвилинку!..
Та Рина вже без уваги на те. Пішла, покликала Мокія: — „Моко! Тебе на хвилинку просить Уля…“ — сама вийшла.
Увійшов Мокій. Певно, читав, бо з книгою, олівцем і сантиметр у руках:
— Гм… це ви?
— Я… по книжку… А ви думав – хто?
