В Улі аж рум'янець спахнув. Перебила Рину рухом-словом:
— Стривай, Ринко!
Рина вижидальним голосом:
— Ну?
— Стривай, я скажу… Як пили ми після кіна воду, я на нього глянула, отак… Він не мене — отак. Сказав, що по-вкраїнському зрачки — чоловічками звуться.
— Ну?
— Тоді, як ішли додому, я, ти знаєш, спотикнулась, а він — хоч би тобі що. Тільки спитавсь, чи не читала я думи про втечу трьох братів? Там, каже, є такі слова: свої білі ніжки на сире коріння, на біле каміння спотикає. От, каже, де збереглася українська мова.
— Ну?
— Тоді, як повела я його через сквер (це той, де, знаєш, завжди сидять і цілуються), він сказав: як то прекрасно оспівала українська мова кохання: я покрию, каже, свого милого слідочок, щоб вітер не звіяв, пташки не склювали…
— Ну?
— А як вела його повз тих, що, знаєш, вже лежали, він сказав, як вкраїнська мова до того ще й дуже економна та стисла: одна рука в голівоньку, каже, а друга — обняти…
— Ну?
— А біля воріт, як вже розставатися, сказав він мені: ваше прізвище Розсоха — знаєте, що таке Розсоха? Показав на небо — он чумацький шлях, каже, — в розсохах є чотири зірки, то криниця, далі три зірки — то дівка пішла з відрами, в разсохах каже… А тоді подивився мені в очі, глибоко-глибоко…
— Ну? Ну?
Уля зідхнула:
— Попращався і пішов… Ти не скажеш, Рино, як він — чи хоч трохи закохався, чи…
