як? І чую арихметичний, що далі симпатичний „Можна!“ Отак, і отак… Ура! — крикнуло серце.
Рина радісно і разом погрозливо:
— Цс-c-c…
Показала на двері, де Мокій Мазайло; надхненно, але тихіш:
— Вра! Вдарило, задзвонило, як на великдень… (Поцілував жінку). Отак! (Дочку). Отак! (Знов жінку). І отак!
Мазайлиха ледве не плачучи з радости:
— Яке ж тобі прізвище дадуть, Минасю?.. Яке?..
— Було б попросити і нам Алмазова…
Мазайло немов дириґуючи над якимсь невидимим хором:
— Отак і отак! Виберіть прізвище, яке до вподоби.
Жінка і дочка руками, мов крилами птиці, наввипередки:
— Сірєнєв! Сіренський!
— Розов! Де-Розе!
— Тюльпанов!
— Фон-Лілієн!
Мазайло, дириґуючи:
— Подайте заяву. На два рублі марок. На публікацію тиждень чи два. Все! (По павзі, погладивши серце). Думав — не переживе.
— З Мокієм що робити, Минасю? Він же і слухати не захоче…
Мазайло раптом перестав дириґувати. Потемнів:
— Він ще не знає?
— Ні.
