— Як стане коло української афіші: читає-читає, думає-думає, чи справжньою написано мовою, чи фалшивою… Я гукаю — Улю! Улю!
Мокій до Улі, приязно:
— Серйозно?
Уля почервоніла:
— Серйозно!
— А, знаєте, я сам такий. Побачу ото неправильно писану афішу, вивіску або таблицю — і досади тобі на цілий день. А які жахливі афіші попадаються, як перекручують українську мову…
— Серйозно?
— Серйозно перекручують! Серйозно!.. Та ось я вам покажу одну таку афішку — помилуєтесь. (Побіг і вернувся, щоб справити чемність). Вибачте, я зараз… На хвилинку… Такої афішки ви ще… (Побіг).
Рина до Улі:
— А що! Ще один захід — і ти, Улько, сьогодні в кіно. Ти тепер розумієш, як з ним треба поводиться? От тільки я забула попередити тебе, що не всяке українське він любить, розумієш? Раз на іменини, думаю, що йому купити, який подарунок? Купила малоросійську сорочку й штани. Так, ти знаєш, сокирою порубав.
Уля пошепки:
— Що ти кажеш?
— От на… От що, Улюню! Ти котись зараз просто до його в кімнату, розумієш? Бо тут він покаже тільки афішу, а там у його словники, книжки, Хвильові всякі, Тичини. Хоч до вечора розпитуйся, залюбки відповідатиме. Побачиш яку книжку — і питай. Побачиш якогось там Хвильового і питай, а тоді в кіно. Ну, а там вже ти сама знаєш, як і що. Іди! Дай я тебе перехристю!
