— Побачиш, що зможеш. Ось я зараз покличу. Він зразу розсердиться, нахнюпиться, це правда. Та я знаю, як до його підійти, з якої сторони він одмикається. Дурненько, не бійся! Я тобі дам потайний ключик, я покажу стежечку до його сердечка.
— Ні, ні! Я не розумію! Не розумію!
Тоді Мини надхненно, з викликом:
— Не віриш? А хочеш, Улько, і він тебе поведе сьогодні в кіно?
Як всяка Уля, Уля — кіноманка:
— Ти серйозно?
Мина не така, щоб назад. Перехристилась, немов збираючись у воду пірнути:
— От на! Тільки ти, Улю, не зірвись. Що не казатиму я, то немов з твого бажання, розумієш? Можеш навіть мовчати, тільки підтакни коли, кивни головою, усміхнися. А далі — сама побачиш…
Постукала в двері до брата:
— Моко! Вийди на хвилинку! Чуєш, Моко?
Уля ледве чутно, одними рухами:
— Рино, не треба! Золотко, не треба!..
Побачила, що та не слуха, подбігла до люстра. Очевидно, хотіла зробити очі озерцями. Не вийшло. Вхопилась за серце.
Увійшла мати. До Рини голосно й авторитетно:
— Тьотя не одержить такої телеграми!
— Цс-с… Чого?
Мати тихше:
— А того, що в їй тринадцять слів, ти розумієш? Треба скоротити.
