під пальцями чарівника-діда. За якийсь час він навчився не тільки натягати струни на тонкому стані скрипки, але й притискати її до підборіддя і чародійним смичком викликати пов'язані звуки.
Він був щасливий.
Якось розцвівся й старий, і на його карих блискучих очах, з-під похмуро насуплених брів час від часу стала з'являтися давно забута, радісна сльоза…
У маленькому, павутинням поснованому, місті багато говорили про діда, про ладнача Льодовицина. Кажуть, що саме в наслідок цих розмов і позбувся старий найприбутковішої роботи в аристократичних домах… Але це його обходило дуже мало. Він тільки щільніше причинив свої двері й ще рідше став з'являтися по людних місцях.
Про що саме перешіптувалися, позираючи в їхній бік, перекупка з дячихою, чому не дружньо, а цікаво перехресні погляди різали на них крізь базарну юрбу, — маленький Мак не знав, ніколи діда про те не питався. Але й до його вуха долітали шматочки варіяцій про ніби не зовсім природну смерть жінки Льодовицина, ба навіть чув, правда, дуже туманні, натяки на якісь то дивні взаємини старого з ним, маленьким Даньком.
Для Данька Льодовицин був майже бог, для Данька він був більше над усе — грізне й ніжно любиме, загрозливе й привабне. Отож не дивно, що, чим більше засновувало стару майстерню павутиння нових варіяцій, чим частіше на її вікнах спинялися до заздрости цікаві очі випадкових міщан, Данько глибше поринав у сутінь павукових закутків, де тільки дід і таємниця звуку.
Якось вибрався старий аж на другий край міста до купця Забородкина ладнати фісгармонію. Вибрався й дуже забарився. Сумно стало самому Данькові. Він вийшов на вулицю й побачив — хлопчаки край тюремних майстерень змія запустили. Дуже несміливо, бо без діда не звик ходити, рушив малий туди.
