Нарешті Уля прийшла. Рина до неї, од люстра:
— Ой, Улю, ой, тільки Улю, і тобі не сором! Я жду тебе, жду, жду! Нерви як не луснуть, серце знемоглося. Ти не можеш з'явить собі, що в нас у кватирі робиться! Це ти купила нові рукавички? За скільки?.. Що тільки, Улю, робиться! Братик мій Мокій вже збожеволів од своєї укрмови, ти розумієш?
Уля тільки на двері — і собі до люстра. Виглянулась. Примружила очі:
— За три сорок!
Рина до люстра. Зробила трагічні очі:
І, мабуть, уб'є папу. За три сорок? Дешево… Або папа його, бо вже третя лямпочка перегоріла — так пише по-українському, цілу ніч пише, ти розумієш, навіть вірші пише!
Уля повернулась од люстра:
— Що ти кажеш?
Рина до люстра, перехрестилась:
От на! А папа не то що од Мокія укрмови слухати не хоче, а навпаки — наше малоросійське прізвище змінити хоче і вже напитує собі вчительку, щоб могла навчити його правильно говорити по-руському, наприклад: не сапоги, а спаґі…
Уля навіть од люстра відійшла:
— Так?
А Мокій не тільки не зна про це, а навпаки — мріє, ти розумієш, мріє до нашого прізвища Мазайло додати ще Квач.
