Сторінка:Літературний ярмарок, 1929. – Книга шоста.pdf/14

Ця сторінка вичитана

Джонатан Свіфт. Але звичайні простосерді ще й закохані люди зовсім не зрозуміли сарказму. Замість довгої низки чорних дитячих домовинок, що ввижа­лися похмурому панотцеві, бачили вони в щирості сердечній цілий квітник пухкеньких ротиків: в коли­сках, на лавах, на печі, на припічку, на руках, біля спідниці і в запічках. Так зачатий на вістрі найжорстокішого соціяльного сарказму, — роковою його від­платою народився маленький хлопчик, що на сарказм гноблення відповів гумором перемоги.

Прозоре й дзвінке, як кришталь, українське по­ вітря щороку тремтіло і пружно стискалося, даючи місце маленькій людській істоті. А тимчасом сум і великі турботи не залишали кінчики губ людей, призначених долею бути батьками отієї черідки неугавної молоді. Щирі і нехитрі з юнацтва, дедалі вони ставили більше претензій до себе і до долі, — „Ось ми“, — так сумували ці двоє, тепер уже старий і стара, — „ось ми маємо тільки дев’ятеро і звідси вся скорбота. Бо коли було б двічі стільки, або тричі чи чотири по дев’ять, світ білий не був би такий похмурий. „Мати чотирьох Остапів! Адже, на сьогодні це було чотири чи й більше мільйонів біленьких істоток-книжечок, всипаних, як добірним зерном, літерами, словами. Але все має свої межі і сподіванки теж. Ми не маємо чотирьох, ми маємо лиш одного Остап Вишню. Ми покищо не маємо в себе і чотирьох мільйонів його книжок. Лишень один мільйон, а мо на кілька сот тисяч більше. Та, проте, як би й ці книжки взяти й покласти одна біля одної — вони покрили б сто шістдесят верств шляху. Сто шістде­сят верств у соціялістичному будівництві!

Так... ми вже бачили, що плем’я Вишні — родюче плем’я. Про що мріяли його батьки — те здійснив син. Він розростається в мільйони. Він крокує, як той казковий велет, верствами — оцей веселий, всеукраїнський Остап!

І. Сенченко