йому. І одночасно, як це не парадоксально, мовчали, ховали кінці злочину перед чужими людьми, що вдерлися до їхньої країни.
Підготовка знову таки не хвилювала Фоґеля, не бентежила, і думи його були чисті і кристальні, як повітряний океан ранком в часи польоту. Ніщо не мучило його, і сон був покійний, як завжди після впертої роботи, коли примчиш з ангарів додому і стомлений гепнешся в ліжко, аби швидше відпочити.
Злочин цей мав характерні і дивні прикмети: Фоґель ховав зброю й вибухові речовини, але не збирався вбивати людей; бажав зла — і не мав лити крови; хотів нищити людське — і щиросердо любив усе людське.
Фоґель ішов просто, не вагаючись. І дивно — вчора це не мало ознак злочинности. Двадцять годин тому — це було підготовкою до героїчного кроку, захованого і таємного. Героїзм заради відчизни не виходив на світ, не чекав слави й похвал.
Навіть Вільгельм Роньє, його військовий начальник, просив зробити це яко мога таємніше.
— Ось вам усі цидулки. Ідіть! Але з першим сигналом небезпеки нищіть сліди замаху і, коли не буде іншого виходу, кінчайте життя самогубством. Гірше для нас, коли ви лишитесь жити, бо факт вашого існування видасть нас з головою нашим ворогам!
І раптом Фоґель відчув холодний дотик металічної коробки. Вільгельм Роньє, ляйтенант цепеліна „LC—18“, передав йому до рук пекельну машину і зник в нічній темряві ангара.
Фоґель стояв з чудним настроєм таємниці і довго дивився на ляйтенанта, що крокував у напрямі західніх дверей.
Темрява висіла над ним густою сіткою, а скляний дах здався білим порешетованим проваллям серед чорних стін великої будови, що давала притулок залізним дзюбатим птахам.
