ками за серце, немов стиснув йому руку), як ти моє ненаглядне, любе серце, вже тьохнуло: дивися на останній сторінці внизу!.. (Стиснув ще міцніш). Спасибі! Спасибі за віщування! Спасибі!.. Там сухоє убірают мужичкі є-во кру-ком…
— Гм… Невже таки опубліковано! Га?
Знов ніхто на дядька уваги.
— Така радість, що я вже не знаю, що нам далі й робити!.. На воз віламі кідають…
— Що?.. На підставі публікації голосно сказати: однині я Рина Мазєніна!
— Лина Мазєніна!
— Мина Мазєнін!.. Боже!.. Воз растьот, растьот, как дом…
— Га, питаюся?
— А тепер слухайте, милії мої люди. Є пропозиція — газету завести у рямці…
— Під скло, тьотю! У нас залишились рями і скло від царського портрета, на горищі… Ура-а!
Тьотя Мотя узяла газету:
— В рямці! Всім нам прибратися і, врочисто по-здоровивши хрещеника, пообідати… (Пішла і, проходячи повз дядька Тараса, весело, жартливо показал на його). Ну!.. В ажіданьї конь убогій, точно вкопаний стоїть… Ха-ха-ха. (Вийшла).
— Уші врозь, ду-кою но-кі… Лино! А вийми
