Він ковтнув пиво, показав два пальці; коли подали йому дві шклянки, він одну посунув мені.
— Я вас частую. За-ради знайомства. Так ви не з „госриби“?
— Ні, — кажу знову.
Він обвів мене знову поглядом, де помітно було недовір'я, і промовив з протягом:
— А ми думали, що ви з „госриби“. Ще в день, як ви ходили на березі та все дивились. А дозвольте запитати: звідки ж ви?
— З Харкова, — кажу й сміюсь очима. — Приїхав на Кубань подивитись, та ось до вас забрів.
Він нашорошився.
— Значить, життя наше взнати? Ну, що ж! У нас тут можна де-що побачити. Дивіться, дивіться!
— Ви рибалка? — питаю.
— Ато ж. Артіль тут наша є на березі.
— І нічого?
Він махнув рукою. Потім нахилився до мене через стіл і спитав:
— У вас, у Харкові, почім судак?
— А хто його зна. Може десять, може 15 коп. фунт.
— Так. А ми віддаємо „Кубсельпрому“ сотню за 4 крб. 60 коп. А сотня важить 16 пудів. О!.. порахуйте, скільки воно фунт виходить!
Я швидко в голові рахую.
— Щось біля ¾ коп., — кажу.
— От вам і наше життя. Я ж не впіймаю сотні сам. Нас же артіль. А сіті, а знаряд, а права? Не-непра-а-вильно!
Розуміється, тяжко сказати „правильна“ чи „неправильна“ політика що до темрюцьких і взагалі озівських рибалок. Скаржились люди чимало. І