Він обернувся до мене.
— Ні, я з іногородніх. Разі козаки звощикують?
— А землю козацьку поділили? — пробую торкнути „соціяльну“ струну.
— Та поділили… по десятині на їдока дали.
— А ви давно тут?
— Давно… я здєсь і рождьоний…
Замовк. Думав щось своє.
А навколо чудесно. Далина взялася імлою. Зеленіють поля. Хатки криті черепицею, окола вимащені білою крейдою. Коло хаток сади в цвіту, все більше молоді, по півдесятини, по десятині, виноградники, кучеряві верби, стрункі тополі. В садах цілі квартали. Вид захоплюючий.
Як я опісля довідався, це так звані „культурні“ участки. Хлібороб бере землю з певною угодою, що він розведе стільки то саду, винограднику. За це він має певні пільги й допомогу з боку держави, — деревцями з питомників, агронома, то що. „Культурні“ участки беруть і козаки й городовики. Козаки тим більше, бо землі в них поменшало, і хоч не хоч, а інтенсифікуй своє хазяйство, коли хочеш, щоб тебе городовик не обігнав. Культурні участки така річ, що й нам би на Україні не пошкодило б їх широко прищепити.
Через дві годині в'їжджаємо в станицю.
Полтавська — третя типічна прикубанська станиця, що в ній мені прийшлось бути. Величезна — 18 тис. мешканців — вона широко розсілась на степу, вся в садках тоне. Характерна Полтавська й по своєму соціяльному стану, бо її характеризували мені, як типову „глитайську“ станицю, — не дивно, що тут найбільшої гостроти набрала і громадянська війна. З Полтавської походить Ковтюх,