з собою „Епархіальныя Вѣдомости“, які йому ліньки було читати самому, і вони читали у-двох. О. Василь насамперед розгортав одділ хроніки. Там стояли усе знайомі назвища, описувались всякі випадки й зміни в житті місцевого духовенства. Спочатку Раїса цікавилась тим з ввічливости, щоб не образити о. Василя, а потому втяглася й перенялася інтересами колишніх, ще за часів бурси, своїх знайомих. Лучалося, що коли привозили почту, а о. Василя не було вдома, Раїса перша перечитувала новинки й нетерпляче чекала о. Василя, щоб поділитися з ним тими новинками.
— Чи ви чули, що о. Аркадія переведено на другу парафію, а о. Феогност дістав набедренника? — стрічала вона його.
— Невже? Звідки ви знаєте?
— А ось читайте…
І вони нахилялися над газетою так, що чорна гривка Раїсина лоскотала лисину о. Василеві.
Скоро о. Василь знайшов роботу в школі. Батьки приводили дітей записувать до школи, і Раїса таким способом знайомилась з селянами. Тут о. Василь був дуже користним: він знав кожного селянина, його життя, характер і думки, знав його жінку і дітей, його скарб тлінний і нетлінний. Пишно розсівшись у класі, о. Василь порядкував:
— Цього можна прийняти — мати його богомільна жінка, ніколи не пропустить служби божої…
— А! й ти, Іване, привів до школи хлопця?.. Хочеш, щоб і син був такий великорозумник як батько?… Ні, цього не записуйте… Я його знаю…
26
