Сторінка:Лялечка. Поєдинок.djvu/20

Цю сторінку схвалено

в куточок, з німим жахом чекаючи катастрофи. Лямпадка перед образом згасла, і Раїса не мала сили встати й засвітити її. Тим часом пальба ставала частішою. По небі літали вогняні стріли, червоні змії, цілі клубки полум'я. Коли з одного боку розлягався дружний постріл, то з другого в одповідь йому вилітав і котився по небі такий могутній грім, що земля тряслась, стіни в школі ходили ходором, а парти в сусідній хаті у дикому сполоху знімались з місця і з грюкотом гасали у порожньому класі. Канонада тяглась довго і уперто.

Та ось все стихло, причаїлось, наче збіралось з силами. І раптом небо понялось вогнем, розкололось по середині і з страшним тріском завалилось на землю, церква похитнулася, стіни в школі розсипались і все зчезло і затихло…

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

— Панно Раїсо, ви ще живі й здорові? — почула вона коло себе якийсь чужий голос.

Спахнув сірник і в блідому світлі з'явилась перед нею велика фігура о. Василя у білому підряснику. З його парусинового, окованого жовтою бляхою, величезного парасоля збігав на поміст струмок води, а чоботи були в болоті. Він приніс з собою в душну і сперту атмосферу зачиненої хати вохкість і свіжість літнього дощу, і надвірнє повітря трохи очутило Раїсу. Побачивши сливе зомлілу вчительку, її бліде аж жовте обличчя, широко одкриті очі, о. Василь скрикнув:

— Що з вами, Боже мій!..

Він сквапно засвітив свічку, наблизив її до Раїсиного лиця і стурбовано поспитав:

— Що з вами?

 

18