церкву серед густої зелені. Часом, коли сонце погідно сідало, церква здавалась рожевою, а вершечки дерев золотими.
Одного вечера, коли Раїса милувалася грою світла на церкві, перед вікнами несподівано з'явилась висока постать. У Раїси стрепенулось серце. Одскочивши од вікна, вона кинулась до виходу, та згадала, що обидві двері виходять у двір, і вона напевно стрінеться з попом. Раїса перебігла клас, одчинила вікно і вискочила в садок. Піп поторсав двері, постояв трохи і, обійшовши школу, застав Раїсу під стіною.
Обоє змішалися.
Він зняв бриля і рум'янець збентеження поповз йому аж на лисину.
Вона — зігнута і бліда, стріла його переляканими і сердитими очима.
Він прийшов познайомитися. Він знав, що вона приїхала і в неділю виглядав її в церкві, але вона не одвідала дому божого… Вона тут людина нова, нікого не знає, і коли трапиться яка потреба, він просить звернутися до нього, свого найближчого сусіда. Бо хоч вона земська вчителька, та він думає, що церква і школа мусять іти поруч.
Він не помітив лихого вогнику в Раїсиних очах, якими вона метнула в нього при останніх словах, і вів далі:
— Я й моя мати будемо дуже раді, коли ви нас одвідаєте… Скоро приїде на вакації моя дочка Тася… вам буде веселіше…
Раїсу мучило одно питання: чи покликати попа у хату? Те, що вона була „з духовних“ — прищепило їй певну повагу до людей не з
14
