по сорочци, по подушкахъ, и Тетяна замовкла… але не замовкла та туга, що вже два мисяци хворобы гадюкою вылася пидъ серцемъ…
«Чы вже жъ мени смерть прийшла такъ несподивано та негадано? — сумує недужа. — Господы, свята П'ятныце! заступы, ограды мене! Я жъ людына ще молода: и 40 рокивъ не прожыла на свити. Сподобы мене, Царице Небесна, хочъ дитокъ до ума довести!»
А двоє дитокъ — хлопчикъ 5 рокивъ та дивчынка 7, сплять першымъ мицнымъ сномъ, — не думають, не гадають, що останню ничку проводять зъ ридною матир'ю.
Думка за думкою проносяться въ голови Тетяны, й кожна думка гиркиша за полынь, чорниша за чорну хмару. Все жыття, якъ одынъ день, прыгадується мымоволи, й тяжке зитхання вырывається зъ наболилыхъ грудей.
«Чи варто було стилькы рокивъ побиватися, не досыпляти, не дойидати, щобъ такого кинця диждаты? Цилый викъ чужымъ людямъ годыла, по сусидахъ тынялася, а диждала свого кутка, свого шматка хлиба — неспособна стала никуды, — прыйшовъ часъ помираты».
Зъ 10-ты рокивъ довелося Тетяни служыты, на 20-му пишла въ чуже село замижъ. Чоловикъ трапывся плохый, роботящый, зате свекруха та 5 зовыць жывцемъ йилы. Терпила вона рикъ, перетерпила другый, а на 3-ій подякувала за хлибъ-силь новій родыни та й пишла знову до чужыхъ людей. Незабаромъ прыйшовъ чоловикъ до неи, й стали вони вдвохъ служити та на хату гроши складаты. За 5 рокивъ
