— Перебирайте, перебирайте, дидусю,—тришечкы полегшало… може й не помру.
Нарешти скинчывъ такы Ныкинъ воза, увійшовъ у хату. Горпына мыттю до дида тонисенько та люб'язно:
— Опанасыку мiй и ридный братику, чому такы вы доси мене не одвидувалы? Я жъ за вамы побывалася, я жъ за вамы сумовала точнисенько, якъ и вы за мною… Що вы одыноки, та я жъ ще дужче самитня; що вы нещаслыви, а вы мене жъ и очи не стухають одъ слизъ… Прыходьте жъ до мене, Опанасыку, прыходьте и вранци, и ввечери, й колы на думку спадеться, якъ що я вамъ така люб'язна… Прыходьте, сусидонько мiй дорогисенькый—про васъ и горилочкы нарочыто куплю…
— А чому жъ ни! погодывся дидъ, радый тій щаслывiй нагоди, що можна нарешти спочыты.
— Прыходьте жъ и сьогодни мене розважаты. Въ мене хата простора, а я жъ одынока, якъ той мисяць у неби, попрохала ще разъ Горпына, поглядаючы скоса на Ныкона та поштуючы дида.
—А чому жъ!—погодывся и вдруге дидъ.
Ныкинъ послухавъ трохы, подывывся на молодыхъ пару, засміявся самъ соби та й подався геть, сміючысь; а дидъ и навспражкы ставъ Горпынынои хаты не мынаты: якъ намеркне—такъ винъ и шкандыба.
Не карбованець и не два вже вылетило зъ Горпынынои кышени, сама Горпына ажъ охрыпла, надъ глухымъ вухомъ дидовымъ крычучы; бабы почалы ïй и писень де-якыхъ прыспивуваты, а Ныконови ни знобыть, ни грiе—не дошкуля. Встане вранци, умыється, Богу помолыться, поснида чы не поснида—и къ лыхiй
