На прызьби, проты сонечка, гривъ саме свои стари кости знахарь, удовець Опанасъ. Горпына такъ и впала йому въ ногы.
— Дидусю, мій батечку, не дайте хрещеній души загынуты. Йдить, дидусю, до мене, переберить у жывоти, бо ось помираю.
Звивсь дидусь, узявъ ципокъ, поковылявъ за Горпыною, а Горпыни вже й свитъ розвыднывся. Бижыть, земли пидъ собою не чує та хвалыть мылосердного, що все такъ добре склалося.
— Хай же, хай! спробуєшь и ты, вражый сыну, якъ то солодко ревнуваты!… Тоби здається теперъ, що я за всихъ жинокъ найпоганша, а якъ унадыться хто небудь, то, не бійсь, дошкулыть до самого серденька—забудешъ и про свою Степаныду вытришкату,—радила вона, все пидганяючы дида, щобъ поспишався.
Увійшлы въ хату. Горпына полизла зразу въ пичъ за хлибомъ, а Опанасъ ставъ до иконы молытыся.
Вытягла Горпына хлибъ, выбрала найменшеньку паляныцю, лягла на полу, заохала, застогнала, розперезалася, прыклала на одынъ бикъ жывота гарячу паляныцю, звелила диду перебираты.
Сивъ дидъ зъ боку, шепотыть соби щось у бороду, зитхає, хрестыться та перебирае.
Не хвылына й не дви перебигло. Вже дидъ и заморывся: рукы отерплы, спына заболила; вже й упривъ дидъ, а Горпына вызырне въ виконце, побачыть, що Ныкинъ ще воза майструє, та й знову прохає:
