рахуючы, до якои втраты прызведе Степаныдына корова за ничъ свою господарку, вже повернула була до-дому. Ажъ у ту саму хвылыну з-за повиткы выхопылася чыясь постать и въ ту жъ мыть дужи пазури охопылы ïи станъ.
— Рятуйте!— сипнулася була Горпына.
— Ось порятуємо!… Сыдоре, Семене, Иване, Трохыме!…швыдче до мене—я видьму спіймавъ! —гукнувъ добре знайомый ïй голось.
— Мыхайлыку, сыночку мій, пусты жъ мене, це я,—попрохала ныщечкомъ Горпына.
— Знаю, знаю, що це ты. Не дурно маты клопочуться, що корову спорчено. Хлопци, моторнише—видьма пручається! погукавъ у-друге Мыхайло.
Пусты жъ мене, Мыхайлыку: це жъ я, їй же Богу я - Горпына.
— Хочъ и Горпына, та видьма - не пущу… Чого тоби по чужыхъ загородахъ у-ночи блукаты?
— Я свого Ныкона въ Степаныды шукала. Хай мене хрестъ Господень поб'є, колы брешу. Пусты-бо, сыночку, одпусты мене,—попрохала втретє Горпына.
— А тымъ часомъ збиглыся хлопци и вже стоялы зъ килкамы та ципкамы въ рукахъ, напоготови видьму караты.
— Помылуйте, мои голубята, кынулася до ныхъ Горпына. — Зроду, мои соколята, не видьмувала, зроду-вику по чужыхъ загородахъ не блукала,— це я свого Ныкона шукаю. Ха-ха-ха! — зареготалыся хлопци. — Онь воно що! Такъ вы жъ не на той шляхъ натрапылы: дядь-