— Чого це ты, дочко, такъ смієшся? — спыныла їи Горпына.—То тилькы челяди вильно по всякъ часъ зубы скалыть, а тоби не годыться зъ доброго дыва, та ще пры батькови та чоловикови, такъ реготаться.
— А якъ мени чудно, — видказала Степаныда й почервонила.
— Що жъ тоби здалося такымъ чуднымъ?—запытала вже трохы зъ пересердямъ Горпына, бо на думку спалося, що то молодыця зъ неи сміється.
— Зь батька чудно,—видказала Степаныда, ледве стрымуючы себе, щобъ не засміяться, — пошпурылы лушпыннямъ та й улучылы мени за пазуху.
— Не слидъ бы старому такъ жартуваты, — блыкнула Горпына на Ныкона и скыбка кавуна зъ чудовымъ, червонымъ, якъ жаръ, баранцемъ несподивано, якось сама собою, вьвалылася зъ їи рукы. Вона уп'ялася очыма въ чоловика й немовъ не прызнала його.
А Ныкинъ, тилькы що за-рады свята чепурненько поголеный, до ладу росчисаный, у билій мережаній сорочци, новій жилетци — й справди немовъ скынувъ добрьй десятокъ рокивъ.
— Кыдавъ у помыйныцю — влучывъ у молодыцю, — мовывъ винъ, обчыщаючы насиння зъ кавуна,— а ще може попаду и въ удовыцю,— додавъ винъ и пидморгнувъ на Горпыну.
Степаныда ажь захлыснулася й кинулася, якъ навиженна, геть зъ хаты. Дмытро ухмыльнувся, вхопывъ кухоль, хлыснувъ воды и, сципывшы зубы, манивцямы, абы якъ одъ гриха дали, майнувъ и соби въ сины.
20
