лася — якого такы багацько часу вона вже безъ спокуты та покаяння на свити прожыла!…
— Охъ, чоловиче мій и дружыно моя! Якъ же мы свій викъ перевелы та якый же ты сывый ставъ! — ажъ сплеснула вона рукамы. — Мынулося наше литечко, перейшлы лита молоди, прыстыгъ часъ у велыку дорогу на той свитъ знаряжатыся, а мы це ще объ тимъ и не мыслылы. Забудьмо жъ, Ныконе, якъ мы колысь любылыся, кохалыся, якъ молодымы бралыся, якъ увесъ свій викъ черезъ те коханнячко змагалыся. Дожывемо, Ныконе, вику безъ спиркы, лайкы та безъ клопоту: чы ты що не такъ зробышъ — я тоби промовчу, чы я що не такъ — ты не гнивыся. Схожу я до Кыива, помолюся Богу та й почну бабуваты. Назбиралося въ мене грихивъ — що того писку на берези, чы не заступляться за мою гришну душу хочъ унучата?… Ты соби — якъ знаєшъ, а я вже й зарикъ поклала про саму душу дбаты…
— Чы не передъ жнывамы часомъ? — засміявся Ныкинъ.
— Не смійсь, Ныконе, не вводь мене въ грихъ. Не хочу я суперечытыся. Може тоби й довгый викъ судывся, то жывы соби, якъ знаєшъ, а я вже зареклася й видъ свого слова не поступлюся, — видмовыла стыха Горпына.
— Я тоби й не перечу: чы й бабуватымешъ, то й бабуй: зайва паляныця хати не завадыть, — засміявся знову Ныкинъ.
— Тоби все жарты, а воно такы я до дила кажу. Якъ згадаю, скилькы я того гриха черезъ тебе
