судылысь. Ото вже майже два тыжни пройшло, а й доси вси сусиды у сварци. И цуръ йому, й пекъ йому, тому гасови: якъ бы знала своє горенько, то краще бъ ти дни не свитыла! Якъ то мене Господь мылувавъ ще одъ переполоху? Де жъ пакъ — на сонну людыну та отака напасть несподивана?! Спыть соби жиночка, святи янголы увыжаються, — де не визьмуться лыхи ворогы, збентежать, налякають, якъ ось и мене. Та ще жъ… сказано-на горенько йшлося… Колы бъ хочъ довелося той каганець засвитыты, а то… прыйшла я до-дому зъ тымъ гасомь, лапаю, лапаю завирткы—не знайду. Стукнула я разъ, вдруге не чує чоловикъ: спыть, якъ проклятый. Серце взяло мене: я по такому холоди та лыхiй годыни по хуторю бигаю та гасу здобуваю, а йому й клопоту мало: ухопыла я ципокъ та зъ усiєи сылы по дверяхъ, а винъ, той проклятый ципокъ, якъ не выпорсне зъ рукъ та по пляшци-такъ тоби на скляночкы й роспалася!…
