сама, стара видьма, сміялася въ церкви зъ неи, а теперъ на мене звернула?
Видчепиться видъ моєи души!… Дайте мени хочъ Богу помолытыся! покрыконула я на ныхъ, а сама схопылася зъ печи, бо вже й не влежу.
— У волость їи таку - сяку!—гугнывыть Цымбаленко.
— У волость! — лящыть Дорошенчыха.
— У волость матиръ!—себто «нате й моихъ п'ять, щобъ було десять», ажъ до стели стрыба невистка.
— Йижте, рижте, катюгы, тягнить у волость!… никому я не казала ничого та й край!—кажу, бо чы я жъ хотила того клопоту?
— Не казала? не казала?— напалыся воны вси на мене.
— Не казала!—кажу, а сама ледве вже на полу встою.
Якъ загвалтують, якъ закрычать воны тоди вси, а найпаче та Дорошенчыха…
— Звидныця! Брехухо! Така-сяка, онъ-яка — у волость ïи, у волость!
Охъ, якъ ухопыло мене за серце!
— Гетьте, поганци, гетьте, катюгы, зъ моєи хаты!—покрыконула я мовъ на тыхъ овець, ажъ шыбкы затремтилы, а сама якось поступылася напередъ та гуцъ зъ полу—такъ и ростяглася!
Якъ заболыть у мене поперекъ, якъ визьме досада—у мыть розидрала на соби добрисеньку сорочку.
