— Не хочу, кажу, по сусидахь ходыты — Богъ зъ нымы! Теперъ такый свитъ наставъ, що докы сыдышъ у своїй хати, доты тилькы й безъ клопоту…
— И выгадають! Теперъ вже на васъ нихто не враждує. Колы та сварка була, а вы все згадуєте й доси. Теперь на вашому кутку, хвалыты Бога, якъ у вуси тыхо… Найбильши ворогы—сусиды ваши навколо—вже й покумалыся й посваталыся: Цымбаленко позавчора кумувавъ у Катри, а Столяренчыха та Бабенкова вкупи панськи конопли закупылы, на одному вози й прывезлы ихъ. Тилькы ваша, каже, кумасю, хата зъ краю: ни вы ни до кого, ни до васъ нихто—сыдыте самы, немовъ та сыриточка, та ще й безъ свитла!…
Якъ сказала вонa мени це, якъ нагадала про моє жыття, про моє безталанне сыритство—я такъ и вмылася гиркымы. Господы, Господы! до чого я дожылася, на вищо я перевелася? Що була колысь Лепестынка на все село молодычка, а теперь же сыдыть, немовъ та червыва печерычка. Що видала колысь Лепестынка, куды и птаха у вырiй вылитає, а теперъ же вона не знає, що й сусида замышляє. Що було колысь тієи Лепестыны й кожнисиньке слово свято, а теперь же въ неи й мовоньку виднято… Та звязано мене жъ та прыборкано, та холодною застращано, на свитъ божый дывытысь чоловикомъ заборонено, до людей ходыты не дозволено…
Пишла кума. Глянула я на пилъ—спыть-хропе моє безталаннячко, на увесь пилъ роскынулася моя недоленька, не бачыть, не чує ничого моя лыха годынонька. Видлягло въ мене видъ серденька, наче ажъ
