сыла божа! Чы мени однією головою та прыгадаты все? Та я бъ не забулася, до-вику не забулася, якъ бы не отой Цымбаленко — сусида препоганый. Прытаскала жъ його морока саме въ той часъ, якъ старый выйиздывъ зъ двору. А чого прытаскало? спытаєте. Лаятысь прыйшовъ: жменю попильцю высыпала за його ривець, такъ винъ зразу й прысикався: «заволодила, крычыть, сусидськымы огородамы й ливоручъ, и праворучъ, а це вже й до мене прешся?!» А бодай ты своимы пучкамы такъ володивъ, якъ я тымы огородамы: попилець высыпала, та й то заборонылы… Розсердывъ, роздосадувавъ мене та й потюрывсь додому, а я черезъ його й про гасъ забулася.
Прыйшовъ вечиръ; чоловикъ повечерявъ, Богу помолывся, вывернувся на увесь пилъ та й спыть, якъ заризаный, а ты сидай, колы хочь, бидна голивонько, та пряды, якъ хочъ, безъ свитла. Якъ на те ще й мисяць прымеркає… Сила я соби биля виконця, сыжу ныщечкомъ, а сльозы, якъ горохъ, самы котяться: обрыдло вже мени, на свити божому жывучы, охота до праци пропала, никому вже я не потрибна, нихто й мени не нуженъ…
Колы увиходе кума Солоха. Поздоровкалася та й пытається:
— Чого це вы, кумасю, доси каганця не свитылы?
— Такъ и такъ, кажу: чоловикъ забувсь гасу купыты.
— Пидить,—каже Солоха, позычте де-небудь.
