Ця сторінка вичитана
За высокымъ тыномъ.
Вечорило. Небо було ще ясне, и тилькы на заходи повагомъ зводылася на зустричъ червоному, якъ жаръ, сонцю темна стинка. Верхній край ïи вже спалахнувъ краденымъ полум'ямъ, але сонцю ще вильно було озыраты свитъ Божый, и воно залюбкы спыныло свiй ясный поглядъ на крутому згир'ю. Засялы раптомъ, зачервонилыся його то жовтои, nо билои глыны провалля, мыттю понялася золотымъ проминнямъ порослая по йому дибровка, рожевою стьожкою повылася по-пидъ нымъ ричка и, немовъ той розисланый сувой полотна, забилила середъ дибровы одъ шпыля до нызу гладенько втоптана вузенька стежка. Тією стежкою йшовъ, купаючысь у вечирньому проминни, не такъ старый, якь знесыленый дидъ. Сонце обдавало увесь станъ його сяйвомъ, золотыло навколо вже трохы пожовкле лыстя
— 125 —
