99
Вашої Високодостойної Ексцеленції пильний до Господа молитвеник та відданий
Містоблюститель Вселенського Престолу Доротей.
1920 р. Березня 9”.
Скоро по тому, склавши візиту до партріярхії, я повідомив, що тимчасово виїзжаю до уряду для полагодження необхідних справ. Містоблюститель запропонував мені, щоб зо мною їхав представник патріярхату, «аби відвідати Україну та увійти в близчі стосунки з вірними української церкви. Се було вже на прикінці березня 1920 року, за дуже тяжкого у нас положення, напередодні польсько-української умови та виправи на Київ. Везти з собою наочного свідка того положення не було ні бажаним, ні корисним. Я на сю пропозицію одповів, що приїзд представника патріярхату буде взято у нас за факт урочистий, тому потрібно до зустрічі того достойника відповідно приготуватися. З свого боку патріярх потішив мене, що коли я за місяць приїду, то, може, на святій Софії вже не буде пів-місяця. Отже не ми одні милилися у своїх надіях. Чинники ж патріярхату могли бути у своїх надіях певніші, бо покладалися на запевнення тих, що перебували в Царгороді та були певні щодо своїх вислідів, представників переможної Антанти[1].
Ми обмінялись з патріярхом портретами, і таки було видно, що лише неублагані обставини, побоювання вскочити у небезпеку, здержують чинників Фанару од того кроку, на який вони з переконання схилялися. І по моїм одїзді, коли ще моя родина на протязі трьох місяців залишалася в Царгороді, з боку патріярхату виявлялося до неї, як і взагалі до Посольства, найбільшу увагу. Особливо се виявилося на Великодні свята, що настали скоро по моїм одїзді. Патріярх прислав Посольству та моїй родині запрошення на Великодну Службу Божу, і в патріяршій церкві одведено було їм почесне місце, — моя дружина та дочка стояли напереді поруч з американським послом. По Службі патріярх запросив усіх гостей до своїх покоїв та, христо-
- ↑ Оскільки взагалі не легко мати діло з фанарськими чинниками, навіть за ліпших, ніж були у мене, політичних обставин, можуть дати уяву отсі рядки з спогадів польського посла в Царгороді В. Барановського, який пізніш за мене провадив тут справу визнання патріярхатом автокефалії православної церкви в Польщі:
„W sprawie uznania autokefalii cerkwi prawosławnej w Polsce, którą z wielką trudnością przychodziło mi przeprowadzać u upartego, ambitnego patryarchy konstantynopolskiego Melitiosa, chcącego podporządkować ją Konstantynopolowi, zapytałem Komendanta czy nie uważałby za możliwe pójść w tej mierze na koncesję, co mogłoby korzystnie odwrócić raz na zawsze naszych prawosławnych od Moskwy. Piłsudski jak najkategoryczniej żądał samodzielności cerkwi prawosławnej i w razie dalszego sporu polecił przerwać pertraktacje. O innych środkach przekonania kazał mówić z min. Narutowiczem” (Władysław Baranowski. Rozmowy z Piłsudskim. „Niepodległość”, 1938 r, tom XVIII, zeszet I. str. 52—3).
