88
мене в мойому помешканні та побачити мою родину і тому просить призначити, коли він міг би приїхати. В тому самому тоні відповів я, що я та моя домашня церква (св. апостол Павел так окреслює христіянську родину) були б раді бачити його святійшество завше, коли він ощасливив би нас своїми відвідинами, але, розуміється, хотіли б того як найскорше, хоча б навіть завтра. Таким способом умовились ми, що він оддасть візиту завтра.
Тоді, в липні, мешкали ми у дуже колись фешенебельній місцевості, в Терапії, де за довоєнного часу проживали влітку вищі дипломатичні представники. Тепер, коли замість дипломатів діяли військові, перебуваючи увесь час у самому місті, в Терапії мешкали лише кілька представників нейтральних держав, — тому не трудно було нам знайти відповідне для представника української держави помешкання за ціну, що ніяк не вистарчила б на міське помешкання. Тут другого дня приймав я сніданком патріярха, який приїхав разом з секретарем синоду архим. Діонисієм, зустрінутий ще на сходах до передпокою моєю дружиною та дітьми, що привітали їх квітами.
В розмові перед сніданком патріярх звернув увагу на розвішані по стіні вітальної залі картини, здебільшого церковні будівлі, — оправлені в рами артистично видані „Часом” кольорові листівки — копії добрих українських малярів. Я звелів кавасові зняти ті картини, і мій гість дуже ними милувався, — видимо, таки щиро, бо малюнки виглядали справді гарно. Підлягаючи добрій східній традиції, я звелів кавасові всі ті похвалені картини запакувати та однести до патріяршого автомобілю, сим дрібним подарунком, видимо, зворушивши свого гостя.
Час сніданку, поза звичайними в таких випадках розмовами, я використав для того, щоб поінформувати патріярха про церковні справи на Україні та умовився про час нашого ділового побачення. А сі перші два побачення залишили добре вражіння, — здається, обостороннє.
На дальше побачення, що мало вже менш урочистий характер, поїхав я озброєний „до зубів” для розмови, з докладним меморіялом, щось біля сотні сторін, в грецькому перекладі та в каліграфічному оформленні мого драгомана Спафариса.
Одразу ж довелося мені стикнутися практично із своєрідною східньою дипломатією, з досить наївним старанням прикрити та заховати те, що з очевидністю наверх виступало. До справи визнання української автокефалії, треба признати, входили і деякі формальні перешкоди, але їх не трудно було б перебороти, коли б не одна головна причина, яку мої контраґенти намагалися приховати. Найбільш непокоїла та здержувала їх думка, що нині пошматований та знесилений колишній російський велетень може відродитися та тяжко помститися
