85
нас значіння стародавньої та сталої національної традиції. Українська церква виявляє змагання до автокефальности з часу самого свого повстання. Про ті змагання свідчать уже обставини самого охрещення Руси. Володимир Великий, впроваджуючи в своїй державі христіянство з джерела візантійського, військовим походом на Корсунь мав на увазі збройно здобути ієрархію та оминути церковної залежности від Візантії. В історичній літературі висловлюють думку (Є. Голубінський), що церква на Україні була автокефальна; в кожному разі була вона автокефальна фактично, хоча б і без формального визнання матірньою церквою — грецькою. Першого голову Церкви грека — митр. Теопемпта, як ставленика Царгороду, згадує літопис щойно за кн. Ярослава 1037 p., але вже р. 1051 кн. Ярослав обирає через собор єпископів митрополита русина Іларіона — без порозуміння з царгородським патріярхатом. Обрання митрополита без згоди Царгороду повторюється ще 1147 р. за князя київського Ізяслава II (митр. Клим). По татарській навалі провадиться на протязі століть інтенсивна боротьба за відділення українських єпархій литовської держави від митрополії, зверхники якої, користуючись фіктивно титулом київських митрополитів, у дійсності осідок мали в Москві та були речниками інтересів останньої. Найвиразнішим фактом тієї боротьби за відділення був вибір 1415 р. для литовських єпархій окремого митрополита Григорія Цамвлака, а 1458 р. поділ митрополій — укр.-білоруської та московської наступив остаточно. З того часу українська церква була фактично незалежна, лише формально визнаючи зверхність царгородського патріярха. В XVII в. виникає, нездійснений з політичних причин, проєкт утворення незалежного патріярхату укр. Церкви. 1686 р. наступило сполучення української церкви з московською з застереженням усіх прав і особливостей укр. церкви. Фактично ті права порушувано, але боротьба за них не припинялася ще протягом XVIII в.
Автокефальні змагання не завмирали в українській церкві, — про це свідчить віднова їх у часі останньої революції на сході Европи, коли повстала Всеукраїнська Церковна Рада, що ставила своїм завданням автокефалію української церкви. Наслідком ясної свідомости та волі української церковної громади був оголошений урядом УНР 1. I. 1919 закон про автокефалію української Церкви. Через спротив московського єпископату, до якого належали тодішні архиєреї на Україні, здійснення автокефалії не могло відбутися з додержанням основ канонічних: на всеукраїнському зїзді-соборі року 1921 рукоположили перших двох єпископів священики й миряни, а ці вже поставили інших єпископів (27), з яких В. Липківський мав титул митрополита київського і всієї України. Провідним органом автокефальної церкви залишилася Всеукраїнська Церковна Рада, що видавала в пе-
