82
І православна церква визнає засаду єдности церковної, але та єдність — спільність догматичної науки та самих основ канонічного чину, єднання взаємної любови; єдність ця не обіймає сторони адміністративної: в справі обрання й поставлення ієрархів, в справі церковної адміністрації й суду автокефальні церкви незалежні. Єпископ на чолі, клир і народ (паства) — це необхідні, складові елєменти церкви. Кількість чи великість того складу не має значіння в справі визнання церковної організації, в складі згаданих елєментів, за окрему церкву. На початку церковної історії кожна христіянська громада з єпископом і клиром та з власним храмом вже складала окрему церкву. З часом життя церкви ускладнилося, окремі церкви стали обіймати великі національно-державні території, але засада залишилась та сама, і навіть в дійсності існують церкви мінімального складу: напр., Синайська автокефальна церква числить в собі лише один манастир. На чолі автокефальної церкви стоїть єпископ (архиєпископ, митрополит, патріярх) чи колєктив єпископів (синод).
Звичай припасовувати межі окремих церков до певного розподілу державного поволі ставав правилом, врешті законом; каноном 17-м четвертого всесвітнього собору поставлено: „коли царською владою засновано, або буде засновано місто, то розподіл церковних парафій нехай послідує за цивільним та земським порядком”. Як бачимо, у чин церковного адміністрування органічно входить елемент адміністрації цивільної і стає тут основою церковного розподілу. Визначати територіяльний склад і гряниці окремих церков, себ-то установляти незалежність певної церкви в межах даної території, — належало до компетенції державної влади, і це правило було не лише теоретичною засадою, але й відповідала йому й сама практика життя; наприклад, імператор Юстиніян Великий, ушановуючи місце свого народження, утворив окрему префектуру Першої Юстиніяни і — своєю владою — дарував єпископові головного міста нової профектури права незалежного архиєпископа, підклонивши йому провінції, що входили до складу сусідніх незалежних церков.
Отже, коли державна влада визнає певну церкву на певній території за незалежну (автокефальну), то се — акт закономірний, правоздатний, і заперечити йому церковна влада не в силі і не в праві, хоча б інтереси церковних чинників тим актом і було порушено (як у наведеному прикладі). Таким чином канони церковні уповажнюють державну владу, і церковна практика фактично потверджує її право, на визнання автокефалії церков з мотивів державної доцільности. Це право належить державній владі формально, подтверджено церковно-історичною дійсністю і стало фактом життя.
