10
ських „Просвіт”, — становище голови київської „Просвіти” я лише тимчасово передав Ф. П. Матушевському, коли увійшов до складу гетьманського уряду) та літературної (мене в той час найбільше займала справа виготовлення українських підручників, — до того часу вже й удалося мені кілька підручників пустити в світ). Але політичні події того часу приймали характер, що найменче сприяв здійсненню таких планів. Опанування большевиками України, зокрема Київа, ставало лише питанням часу. Треба було вирішити основне питання, — залишитись у Київі, чи виїхати за кордон, куди виїздили тоді численні дипломатичні місії. Радився я з найблизчими мені людьми, П. Я. Стебницьким та С. О. Єфремовим. Першого тодішні катастрофічні події так пригнобили, що він наче впав у стан депресії, — коли, казав, справа України прийшла до такого положення, то ліпше не жити, нехай, мов, забють большевики, щоб самому над собою не виконувати сеї операції. Єфремов, що лише чудом врятувався за першого приходу большевиків, для себе самого вирішив ту справу безапеляційно, — він залишався без огляду на те, що буде. Його літературна активність нерозривно була звязана з українським тереном, і трудно було, справді, уявити собі його на якомусь іншому терені.
Я вже перед роком пережив наїзд большевиків на Київ і врятувався тоді вже не знаю яким щасливим випадком. Знав я їх з Петербурґу ще до революції, коли співробітничав у місячникові „Лѣтописи” М. Горького, — там були вони політичними союзниками українців; але обличча їх одразу ж стало інше, як закоштували вони влади, а їх поводження у Київі, під керовництвом Муравйова, вже засвоїло собі риси, якими визначається большевицька акція і в дальшому часі. Тож не було рації піддавати себе й родину всім наслідкам большевицького гостювання, тим більш, що поділяв я поширений тоді погляд, ніби перебування большевиків на Україні не задляється. Вагання в сім напрямі змінилися на категоричне рішення, коли стали надходити вісті з тих теренів, які большевики займали, допускаючись там дикунських чинностей.
Але за час вагання усі комірки дипломатичних місій було вже заповнено, ледве чи не єдина залишилась посада, що мало кого спокушала, — бухгальтера у численній дипломатичній місії до Парижу. Ся посада технічною стороною мені пасувала з огляду на мою колишню службу, до революції, в державному контролі. Але в останню хвилину Директорія вирішила вислати новий склад Посольства до Царгороду, де призначений гетьманом український посол М. Суковкин зайняв, з упадком гетьманату, позицію, ворожу для української державности, а тодішній голова ради міністрів В. М. Чеховський дуже сей план обстоював, бо надавав велике значіння справі визнання царгородським
