наших дипломатичних представників у столицях союзних держав. Для виконання урядових функцій я найняв салон в отелі „Péra-Palace" і щодня приїздив туди приймати відвідувачів та полагоджувати справи з урядовцями, які працювали по своїх приватних помешканнях. Фактично діяльність Посольства не припинялася. З Високої Порти приїхав посланець з виразами співчуття та жалю, що в даних умовах турецьке правительство позбавлено можливости подати реальну оборону. Приїздив з виразами співчуття і представник Патріярхату.
Разом з замкненням помешкання Посольства наложено заборону на біжучий рахунок та на сейф у банку, де мали знаходитись так спопуляризовані добровольцями „міліони“ субсідій — німецьких та большевицьких. Все це сталося наприкінці місяця, коли кишені співробітників Посольства були основно спустошені, — тож наступала перспектива матеріяльної катастрофи. Од кількох приятелів наших з царгородського громадянства поступили пропозиції позики, але приймати їх було з усякого погляду незручно. Справу урятувала моя дружина, яка частину наших вивезених з Київа приватних грошей (там я дістав досить значний гонорар за мої читанки, що їх друкувала „Полтавська Кооперативна Спілка“) так добре приховала, що рука союзної поліції не досягла їх. Співробітникам Посольства видавано обмежені раціони з порадою додержувати найбільшої ощадности. В тих цілях улаштовувано ,,кооперативні“ обіди головно з дешевої та смашної царгородської городини. Посольська молодь приймала все те з веселим гумором та й на хвилю не тратила духа. Мені доводилось вести перед в сьому напрямі, і, признаюсь, робилося те щиро та без жадного над собою примусу. Хоч така акція впала на мене вперше в життю, — навіть за царського режиму не зазнав я того, — але почуття виконаного обовязку, що викликав усі ті наслідки, увесь час держало настрій на рівені навіть якогось піднесення.
Помешкання Посольства перебуло в стані союзницької окупації більш місяця. Спроби полагодити чи навіть зясувати справу не доводили ні до чого, бо в союзних установах ухилялися од розмов. Очевидно, ждали результатів ревізії, щоб на їх підставі прийняти рішення та раз на завше зліквідувати одіозну в очах союзників німецько-большевицьку установу.
Але ті сподіванки були марні. Союзні представники (що — як були всі підстави так думати — зробили трус, не діждавшись рішення з центрів, а лише довіряючи запевненням росіян в слушності такого кроку) фактично визнали свою помилку, приславши 8 листопада того самого полковника Максвеля одімкнути та повернути Посольству його помешкання. Се останнє було у неможливому стані. Шуфляди в столах
