Отже українську армію провід Добрармії прирівнював до большевицької. Це свідчило, що він не припускає якої будь спільної акції між Добрармією та армією українською проти большевиків. Український провід, за всього глибокого розуміння традиційних московських тенденцій Добрармії, не поділяв її фатальної помилки та уважав, що для боротьби з спільним ворогом може тактично знайтися і один спільний фронт між противниками большевизму. Такі міркування дуже прикро завели українську сторону, коли українське військо увійшло в Київ 29 серпня 1919 р. Добровольці, що другого дня теж увійшли до Київа та зовнішньо додержували спільности протибольшевицької акції, несподівано та підступно змінили тактику, роспочали бій на Хрещатику та роззброїли кілька українських військових частин, які, покладаючись на добру згоду з добровольцями, не ужили належних засобів охоронної обережности. Київський інцидент розреклямовано було в Царгороді, як великий тріюмф Добрармії, і українському Посольству потрібно було ужити великих зусиль, щоб ослабити вражіння від сенсаційних добровольських повідомлень про київську перемогу[1]. Антантські чинники спокійно дивилися, як добровольці, ворогуючи з українцями, досить взагалі безнадійно провадили війну з большевиками на широкому фронті од Волги до Збруча. У тій пасивній толєранції неосвідомлених в ситуації та глухих до стороннього голосу царгородських представників Антанти треба шукати чи не одної з головних причин большевицької перемоги.
Та перемога мала для Добрармії характер катастрофальний. „Велика армія великої держави“ уміщалася — в останні свої дні — у Криму, маючи ледви десять тисяч дійсно боєздатного війська на тих „сотні тисяч“ тилу, що на них Антанта витрачала великі засоби та, на них покладаючись, іґнорувала живу, патріотично настроєну, боєздатну українську
- ↑ Українська сторона не вважаючи на те, і пізніше не виключала можливости військового порозуміння з Добрармією для боротьби з большевиками. Коли Франція визнала уряд »Главнокомандующаго вооруженными силами Юга-Россіи« ґен. Вранґеля, то одною з умов, на які сей уряд мусів при визнанні погодитись, було зобовязання знайти реальний шлях до порозуміння принаймні військового, з антибольшевицькими національними новотворами на території кол. російської імперії, при чому, розуміється, в першу чергу малося на увазі Україну. Для переговорів зїздилися делегації од уряду ґен. Вранґеля з ґен. Ногою на чолі та од уряду У. Н. Р. на чолі з полк. Литвиненком. Провадились аналоґічні розмови і у Варшаві між українською військовою тут місією, а після спеціяльною делєґацією на чолі з міністром С. Стемповським та »Русским Политическим Комитетом« Б. Савінкова, якому підлягали армія ґен. Балаховича та добровольчі формації ґен. Перемикина. Ті і другі переговори стратили своє значіння, коли наступили події, що були натуральним наслідком низькоокого націоналістичного поступовання Добрармії: Вранґель катастрофічно упав, большевики, звільнившись на добровольчому фронті, звернули свої сили проти української армії.
