рення правительства), Колчак так само — під команду анґлійського ґенерала Нокса, Денікин–Вранґель — під команду союзної влади в Царгороді, де впливи переходили по черзі од французів до анґлійців (Денікин був ставлеником Анґлії, пізніше Вранґель — Франції). Тут, в басейні Чорного Моря, Антанта взяла російське військо під свою опіку та на своє удержання, даючи йому зброю, амуніцію, одяг, технічне майно, врешті допустилася (власне — Франція) нечуваного у міжнародніх стосунках факту, — визнала уряд ґен. Вранґеля без державної території.
Цілковите нерозуміння союзниками фактичних відносин на сході Европи приводило до наслідків, яких, правдоподібно, могло б не бути, коли б західні переможці трохи більше розумілися в тутешніх справах. Поставивши собі ціллю поборювати большевиків, союзники виконували сей план силами російської реакції, скупченими біля російських ґенералів, що так само далекі були од розуміння нових революційних обставин та діяли незмінними методами старого режиму. „Добровольче“ військо скеровувано не на того ворога, якого мала на увазі Антанта та якого і провідники Добрармії повинні були мати на оці, а на ті небольшевицькі краї, що в часі революції доходили свого національно-державного права. Юденич воював проти північно-західніх народів — фінів, естів, латишів, Денікин–Вранґель проти України, Дону, Кубані та народів Кавказу, а Колчак навіть проти тих російських областей, що перейняті були стремлінням до самоуправління. Ідучи до перемоги над большевиками шляхом попереднього насильного приборкання сих народів та країв, трактуючи їх визвольні змагання як зраду, російські ґенерали врешті тратили свою провідну ціль та застрявали на сих посередніх завданнях, а тим часом большевиків залишено на боці та дано їм можливість орґанізуватися і зміцнюватись, щоб врешті перемогти обидві, що взаємно себе поборювали, ворожі їм протибольшевицькі сили: армії білих ґенералів та аложенів б. Росії.
Самий склад добровольчої армії не обіцяв успіху. За винятком військових частин, що терористичним способом змобілізовано їх на Україні, на Доні та на Кубані, значно більша решта добровольців вступали до армії добровільно тому, що за час війни сі люде одійшли од своїх попередніх професій та могли існувати лише з найманої військової праці. Се в суті речі були кондотєри, що порвали живий звязок з народнім життям та з народньою масою і свою службу оцінювали з погляду воєнного ремесла. За всього патріотичного шуму, що оточував сю армію, вона, за певними, розуміється, винятками, не могла йти в ряд з національними арміями колишніх підяремних народів Росії.
