державі — перевозом людей, майна та харчів; а як замість того царгородські представники передали флот Чорного моря до нової, заложеної в Царгороді, морської бази добровольчої армії, то такий вчинок не можна було вважати за правильний і правний. Коли представники Антанти зреклися свого умовленого права, то флот мусів повернутися до того власника його, од якого представники Антанти формально той флот дістали. Цілком ясно, що, пересудивши самостійно всю справу, передавши увесь флот в руки Добрармії, представники Антанти порушили право та інтереси української держави, якої права та інтересів та армія не репрезентувала. Треба при сім завважити, що власники великої частини чорноморських пароплавів се — приватні торговельні компанії та товариства, які мали центральні управління в Одесі і підлягали контролеві міністерств — морського і торгу та промисловости. І хоч акціонери сих товариств, переважно жиди, заявляли себе в той час росіянами і представники їх у Царгороді у справах своїх пароплавів зверталися до російського представництва[1], то формально се не могло мати значіння з погляду українських інтересів, бо, незалежно од тимчасових окупаційних обставин, які не можуть мати постійного правного значіння, залишалася в силі основна норма, після якої компанія, що її головне управління знаходиться на території У. Н. Р., мусить вважатися за українську або має зліквідуватися.
Виходячи з сих міркувань, Посольство подало 19 серпня 1919 р. Високому Комісарові Французької Республіки таку ноту в справі українського флоту на Чорному морі:
„Покликуючись на угоду, заключену Його Ексцеленцією паном Високим Комісаром Французької Республіки Віце-Адміралом Аметом і Його Ексцеленцією паном Міністром України в Царгороді Суковкиним 26-го листопада 1918 р., згідно якій Міністр України віддав від імени Українського Уряду до роспорядження Вищого Командування французьких морських сил для транспорту і харчування союзних військ на Україні:
1) всі пароплави, що стояли в портах українських, котрі будуть визнані за потрібні французькими морськими владами,
„2) яхту „Александр Михайловичъ“ — Царгородський стаціонер,
„3) пароплави „Тигръ“, „Іерусалимъ“, „Королева Ольга“ і всі інші пароплави, належні до українських навіґаційних Товариств, вільні від контрактів з їх арматорами,
- ↑ Вже в кінці 1920 р. удалося створити з них комітет який виступив з заявами лояльности щодо української держави та з протестами проти вранґелівських роспоряджень, що мали характер просто грабіжницький. Завдяки цьому представники українського уряду в Румунії мали змогу спродати досить значне пароплавне майно в дунайських портах.
