цілком хибна їх тактика оддала Одесу в большевицькі руки. Пізніше, в серпні, антантське військо знову окупує Одесу — без порозуміння з українським дипломатичним представництвом в Царгороді та без дальших щодо сього зносин з українським урядом, і все урядування тут провадиться під антантською військовою зверхністю. Отже знову з боку Антанти та виключно з її ініціятиви поновлюється та продовжується стан ворожих її відносин до України без найменчого приводу з боку сеї останньої.
Фактична окупація Антантою Одеси та й інших портів Чорного моря виявлялася і в роспорядженню приватним майном українських громадян, а також майном української держави. З наказу антантського представництва або поставленої ним влади помешкання та інше приватне майно реквізувалося. Державне майно, особливо військове, передавалося тим орґанізаціям, які утворювалися без відома укр. державної влади і здебільшого — навіть проти інтересів української держави. Усі установи окупованих міст удержувалися проте коштом української держави, а саме — коштом української державної скарбниці в Одесі та грошовими знаками, що випускалися в імени тієї держави і, як се мало розумітися з обставин, за її формальною одповідальністю.
Такий стан річей не можна було збувати тим простим поясненням, що Антанта не визнає української держави. Невизнавання держави само по собі не дає приводу до порушення її прав та інтересів. Та навіть щодо самого невизнання справа не представлялася так катеґорично. Франція та Анґлія, хоч не визнавали України формально, але мали своїх представників на Україні за Ґенерального Секретаріяту та й за Директорії, а в Царгороді антантське представництво таки вступало з дипломатичним представником України, моїм попередником п. Суковкиним, у формальні умови щодо передачі військовому антантському командуванню пароплавів української держави. Якщо зокрема брати ворожу позицію представників Антанти до українського Посольства в Царгороді, коли на чолі того Посольства стала людина не русофільського успособлення, то така позиція провадилась, з формального боку безправно, на території держави, яка визнавала Україну та це визнання нічим не скасувала.
Так справа представлялася з погляду елементарних вимог міжнароднього права, — з сього погляду ворожа акція Антанти щодо України безсумнівно порушувала основи того права. Але в даному випадку діяли причини, що були поза вимогами права.
Самостійність України руйнувала золоті мрії та практичні розрахунки союзників, звязані з відбудованням єдиної Росії, а боротьба України з Добровольчою армією, протеґованою й допомаганою союз-
