З огляду на політичне становище окупованої Туреччини та на фактичне значіння Царгороду для військових акцій на території бувш. Росії, великої ваги прибірала справа установлення зносин з тутешнім військовим командуванням Союзних Держав. В сій справі Посольство зустрілося з перешкодами, які полягали взагалі у засадничій лінії поступовання Антанти щодо України з часу Берестейського миру. Ся поведінка яскраво заманіфестувалася ще з листопаду 1918 р. в Одесі до першої большевицької інвазії та далі лише послідовно додержувалася та скріплялася.
Фактична влада в Малій Азії була в руках провідників національного руху, але в окупованих місцевостях малоазійського побережжа та в Царгороді порядкувала влада окупантська. Спершу першенство серед окупантів належало французам, згодом — анґлійцям (власне на морях, портах та в столиці). За всієї територіяльної обмежености окупантської влади, все ж в осередку держави була вона міродайна, і вже через те робота центральної влади в Туреччині мала провадитись в залежности од союзних держав. Від сих обставин залежали і міжнародні відносини Високої Порти, в тім числі дипломатичні її зносини з Україною.
Відносини Антанти й України з погляду формального не були відносинами війни між ними, — ні та, ні друга сторона війни не оголошували. Але фактично вороже поступовання антантських чинників відносно України не можна трактувати інакше, як фактичний стан війни проти України. Україна не тільки не виявляла жадних ворожих настроїв, але й свідомо та послідовно уникала збройних конфліктів, коли українському військові доводилось стикатися з військом Антанти (під Одесою та в самій Одесі у січні 1919 р.). Інший характер мало поступовання представників Антанти. Одесу, українське місто, безперечну складову частину української держави, з державними установами, з українською адміністрацією, Антанта окупує та настановляє тут свою військову владу. Переговори представників української держави з представниками Антанти не довели ні до чого, і в результаті
