кин подав (ще до мого приїзду) до Отоманського Міністерства Закордонних Справ заяву, в якій рішуче одкидає правність того визнання. До того ж уживає він заходів перед представниками Антанти, які, взагалі неприхильні до України, мали цілковитий вплив на тодішній атантофільський уряд Туреччини. Се затягало справу мого визнання, і таке положення насувало мені думку про рішучий виступ. Я в повній мірі зясовував собі всю одповідальність конфлікту з одною із небагатьох держав, з якими ми маємо дипломатичні зносини; але як що справа з моїм визнанням набірала характеру образливого для нашої державної гідности, то се могло мене змусити на той конфлікт відважитись. Наші щирі приятелі серед турків радили повздержаться від рішучого виступу, певні, що зміна уряду в недалекому часі залагодить справу.
Справи Посольства застав я в стані цілковитої дезорґанізації. Спеціяльного помешкання для нього вже не було, офіціяльна адреса його показувалася на приватне помешкання одного з урядовців. Справи здав п. Суковкин вже коли я приїхав, але в великому, навіть зверхньому, непорядкові, без опису. Не повернуто найбільш цінних книжок бібліотеки, які потрібні для провадження посольських справ. На щастя, грошові книги та документи осталися на руках у бухгальтера, який, одначе, не діставши утримання, мусів оселитися в нетрах одного з підгородних островів і, перебиваючись з дня на день, до порядку грошових справ Посольства не доводив. Та поволі все налагоджувалося. Помешкання для Посольства найнято і роспочато в нім працю; пришукано двох кавасів; роспочалися видача та візація паспортів. Робота Посольства на початку була характеру консульського: в Царгороді зібралося більш 40 тис. втікачів з Одеси, українських горожан. Робота характеру дипломатичного виявлялася на перших кроках у зносинах з Міністерством Закордонних справ. Офіціяльні візити робив радник Посольства п. Кобилянський, якого турецький уряд, з одмовою п. Суковкина, уважав за повіреного у справах Української Республіки.
