дову ґрупу, що мала б представляти на конференції інтереси Туреччини, хоч і не відповідала вона тодішнім турецьким настроям. Але той прийом, який зустріла турецька делєґація в Парижі, був другим, після окупації, ударом по національному чутті турецької маси, що вбачала у тому прийомі національну образу для себе. З безпослідним та безповажним поворотом турецької делєґації віра у мировий конґрес та взагалі у справедливе та гідне вирішення долі Туреччини значно зменшилася, на місто того росла певність, що покладатися можна тільки на свої власні сили. Твердий спокій турків переміняється в акцію протесту. Треба було бачити ґрандіозні мітінґи в мечетах та на площах перед мечетами, навіть мітінґи до сього часу замкненого по хатах жіноцтва, щоб зрозуміти, яку пожежу необережно запалено в турецькій душі.
Сталася кріза правительства. Антантофільський кабінет Дамад-Феріда-паші демонстративно демісіонував з дуже виразною деклярацією, в якій зазначив свою цілковиту незгоду на окупаційні заходи щодо турецької території; сам голова правительства висловлювався, що при відповідних обставинах він виконає свій обовязок із зброєю в руках. Се було в червні. Тоді ще не наросла реальна сила, на якій міг би опертися національний рух. Складання нового кабінету доручено було тому ж таки Дамад-Ферід-Паші. В склад кабінету увійшли здебільшого ті ж самі особи, але появляються тут вперше представники, хоча б і дуже невиразні та помірковані, інших течій. Після того кілька разів відбувалися кабінетні крізи, і кожен раз склад правительства все більше поповнювано елементами уніоністської партії. За всіх тих змін правительство старалося додержувати лагідних відносин з представниками Антанти, засновуючи на тому свої сподіванки щодо мирової умови, але опинилося у прикрому положенні. І в самому Царгороді, в зоні гарматних стрілів з союзних панцирників, воно дуже було непопулярне, а по малоазійській стороні Босфору його отверто називали національним зрадником та закликали до активної чинности проти волі уряду. В Туреччині тепер вже діяли дві сили: одну — пасивну — представляло тодішнє правительство, поруч з нею наростала друга сила, народня, активна, що все більше орґанізаційно міцнішала поза Царгородом — в руках провідника національного руху „бунтівного Генерала“ Мустафи-Кемаль-паші.
Сей молодий ґенерал (мав тоді ледве 40 літ) виявив великі здібності у найрізніших ділянках — військовій, політичній, соціяльній, культурній. Користав з великої популярности серед турків: замолоду, ще в школі, дістав назву „Кемаль“, себ то — найліпший, пізніше за військові перемоги в часі великої війни — назву „Ґазі“, себ то — непереможний, а по довершенні національного визволення батьківщини —
