ців. Внутрішня влада з рук уніоністської партії, що провадила війну в спілці з центральними державами, перейшла до рук антантофільської партії „Entente libérale“, і на чолі уряду став щирий антантофіл Дамад-Ферід-Паша. Членів попереднього уряду і взагалі видатніших членів молодо-турецької партії оддано під суд. Тим процесом турецький уряд маніфестував свій цілковитий розрив з попереднім Германофільським напрямом турецької зовнішньої політики та з політикою національної нетерпимости у внутрішніх відносинах, чим справді визначалася діяльність попереднього уряду. Були у мене підстави припускати, що згаданий напрям урядової політики одбився почасти і на відношенні до України, з якою Туреччина мала Берестейську умову та увійшла з нею у дипломатичні зносини разом з центральними державами. Ота надто обережлива тактика та проволікання в справі визнання українського посла, про що говоритиму пізніше, виходили, поза іншими — зовнішніми — причинами, найправдоподібніше з засадничої антантофільської лінії поступовання щодо всіх актів попередньої влади.
Але новий правительственний курс не помагав реально Туреччині. Доля останньої малювалася у міродайних союзних сферах дуже сумно. Місцевими відпоручниками Антанти на Сході були у переважній більшості військові люде. Відношення їх до Туреччини мало характер ніби якоїсь мстивої кари за ті несправджені мрії, які поклали держави згоди на Туреччину, коли ще насувалася світова війна. Анґлія, Франція та Росія ще тоді в перемовинах з Туреччиною обіцяли заховати територіяльну її незалежність, як що вона додержить нейтралітету. Але Туреччина належно була освідомлена щодо загарбливих намірів Росії і заздалегідь шукала способів ґарантувати себе од тих замахів та ще до війни увійшла у близький контакт з Німеччиною, а вже з 1913 р. осіла на Босфорі воєнна місія ґен. Лімана фон Сандєрса. Пізніш, вже на початку війни, Туреччина, ніби заховуючи нейтралітет навні, фактично впустила через Протоки до Чорного Моря два бистроходні німецькі крейсери „Ґебен“ та „Бреслау“, яких надзвичайна тут рухливість завдала багато клопоту російській чорноморській ескадрі та непокоїла аліянтів і на Заході. Отже, увійшовши врешті у протоки без єдиного гарматного стрілу та упоєні новим вином перемоги, переможці оцінювали той витревалий спокій східнього народу, як ознаку цілковитого безсилля його та апатії. Ті самі погляди панували і в антантських центрах. Чутки, що доходили до Царгороду з Мирового Конгресу, малювали майбутнє положення Туреччини невідрадними фарбами. Територію майбутньої Туреччини зводилося до кількох вілаєтів у Малій Азії — без протоків і Царгороду, без Аравії, Сирії та Палестини і навіть без найбільш цінних південно-західних берегів
