їй тільки руїну і, замість піддержати й зміцнити Україну, як найкраще забороло проти небезпеки з півночи, Туреччина тільки дезорґанізує її та руйнує.
Це нерозуміння й недоцінювання ролі України, як сили, що стримує московську аґресію, яскраво виявилося за часів Мазепи й Орлика. Туреччина зовсім не використала боротьби шведів та українців з Москвою в кампанію 1708–9. рр., а її продажні ґенерали знівечили увесь успіх прутського походу 1711. р. Роспачливі зусилля Карла XII. й гетьмана Орлика втягнути Туреччину до анти-московської коаліції розбились о тупість турецької політики й оспалість її керівників. До їх свідомості не доходив той очевидний факт, що Україна вже через своє ґеоґрафічне положення перекопувала Московщині дорогу до Туреччини — отже служила натуральною перешкодою стремлінням Москви до Чорного Моря, й затим — і до границь турецької держави.
Переможець Карла XII та Мазепи перший пробив шлях до Чорного Моря, твердою ногою ставши в Азові.
Запізно почала Туреччина розуміти ролю України, а також і Польщі в обороні себе самої проти Москви, — аж тоді, коли Москва, приборкавши Україну, а за нею і Польщу, поставила собі завданням — безпосередню ліквідацію турецької імперії (турецькі війни Катерини II. та її „східний проект“). Але й тоді спромоглася Туреччина лише на те, щоб давати у себе притулок недобиткам української та польської військової еміґрації (запорожці по зруйнованні Січи, польська конфедерація). Москва (вже Россія) стає протягом XIX. ст. найбільшим спадковим ворогом Туреччини, і тому на участь Туреччини в ділі боротьби з Росією розраховують польські патріоти, які старалися рівночасно змобілізувати проти Росії й українські елєменти (політика кн. Адама Чарториського, українська козаччина в Туреччині під проводом М. Чайковського за часів кримської кампанії). Справжнє розуміння ваги української проблеми пробуджується в Туреччині лише за часів світової війни, коли ідея визволення України зпід Москви за допомогою держав почвірного порозуміння приводить і до створення самостійної української держави, знаходить повне співчуття й піддержку з боків керманичів турецької політики (заяви Талаат-бея представникам „Союзу визволення України“ та поміч Туреччині сьому союзові).
По російській революції політичні взаємини між Туреччиною та Україною оживилися і безпосередньо і шляхом преси. Завершилися вони обміном дипломатичними представництвами. Була певність, що з замиренням, коли життя народів попливе своїм нормальним коритом, взаємна свідомість спільних інтересів Туреччини та України му-
