важно тими запасами, які передбачливо забрали з собою з Венеції. Як виявилося, транспорт, призначений для перевозу військового майна, зовсім не надавався для комунікації пасажирської, і на протязі кількох день нашої плавби до Царгороду довелося досить чого витерпіти. Але се був єдиний певний спосіб дотертися до цілі, по попередніх фатальних зволіканнях, у найскорший час. Дійсно, їхали ми на протязі шости день, не заходячи ні в один порт, — лише недалеко од Бріндізі на пів години спинилися, щоб прийняти з катера почту.
Коли минулося Адріятику з її мінними сюрпризами та з непевною в тій порі погодою, дальша наша подорож, з перебуванням здебільшого на чардаку пароплаву, дозволяла забути попередні й сучасні подорожні прикрості. Таке тепле — вже у квітні! — сонечко на південному небі, як у нас хиба у жнива буває, прозоро-сині глибини Середземного й Мармурового морів, мальовничі береги скелясті чи вкриті яскравою зеленню, — все те милувало очі, заспокоювало душевну трівогу перед неясними перспективами майбутнього та дозволяло спокійно й розважливо розглянутись та росплануватись у тих перспективах.
По дорозі до Стамбулу, сидячи на чардаку турецького транспорту, мав я час передумати про відносини між Україною та Туреччиною в минулому та сучасному і майбутньому. Спогади про перші взаємовідносини між ними, треба признати, не мають в собі нічого для обох сторін приємного: памятки про них українці мають в думах козацьких та в плачах невільницьких, турки — в традиціях про козацькі морські походи.
І справді, відносини України до Туреччини довший час не могли бути приязні: турецький васал з кінця XV. ст. — татарський Крим — був справжнім бичем Божим для України. Безпереривні татарські наїзди на українські землі несли з собою страшну руїну та масове уведення десятків тисяч українського населення, при чім Туреччина стала головним ринком збуту українського „ясиру“. І невільницькі думи залишилися яскравою памяткою страждань українських полонеників.
З другої половини XVII. ст., коли зросла та зорґанізувалася українська козаччина, українці помалу починають брати свій реванш над Туреччиною, і козацькі походи до Молдавії, до устя Дніпра й Дністра, де стояли турецькі фортеці, а потім морські походи аж до самого Царгороду, коли козаки „окурювали мушкетним димом“ мури султанської столиці, дають відчути туркам українську силу. Гетьманування Петра Сагайдачного (перші два десятиліття XVII. ст.) було добою найбільших успіхів української козаччини у порахунках з турками, а участь Сагайдачного в боях під Хотином в кінці 1621. р. вирішила
