токи. Піддержане державами, турецьке правительство оголосило р. 1908, що „не може допустити виключного проходження російського флоту через Протоки в часі війни, та оголошує, що всі права на Протоки належать виключно Отоманській Нації та її суверенові для оборони недоторканости території“. На такій засадничій позиції турецький уряд залишився увесь час і надалій.
Тільки така позиція, що не допускає виключного проходження російського флоту через Протоки, й відповідає конечним життьовим інтересам Туреччини. І тому для неї не може бути вигідно мати сусідкою чи стару Росію з її старими імперіялістичними замахами на Протоки та — тим самим — на суверенність турецької держави, чи яку іншу, бодай модернізовану, форму унітарної Росії. Замахи московської держави на Протоки не припиняться доти, доки не припиниться безпосереднє сусідство Москви — під якими будь її назвами — з Туреччиною. Між тим окремі незалежні держави на північно-східніх берегах Чорного Моря фактично становитимуть натуральний охоронний мур для Туреччини.
Лозанська умова характеристична саме тим, що вона нічим не вяже Туреччини відносно цілої російської федерації, а навпаки — ся остання обовязується додержувати умову, а в тім числі й точку про нейтральність Чорного Моря. Оскільки це не в інтересах цілости федерації, остільки, навпаки, в інтересах окремих складових частин її, а саме України та держав Кавказу. Таким чином відносини Туреччини і України переходять у ту фазу взаємин, на якій вони історично обірвалися двісті літ тому за московською навалою на Україну та вдруге припинилися вже в нинішній час все з тієїж причини. Як ті інтереси послідовно складалися в історії та остаточно вирисувалися так вже недавно, такими мають залишитися і в майбутньому. До того послідовно приводять, а в майбутньому мають привести з конечністю, обставини і ширшого — міжнароднього — порядку, опріч тих, про які вже вгорі згадувалося. Між іншим, в політичних розважаннях на майбутнє не можна спускати з уваги ще й того, що Україна–Туреччина лежать на шляху непереможного стремління західних держав-конкурентів до країв південно-азійських, а се раніше чи пізніше мусить значно заактуалізувати, між собою під тим оглядом звязані, проблеми українську та турецьку у їх близькому взаємовідношенні.
Туреччина дуже багато зазнала від агресивної імперіялістичної політики унітарної Росії і, по довгому та гіркому досвіді, — як міг я прийти до висновку, — вже добре розуміє вигоди від сусідства з позбавленими імперіялістичних замахів державними новотворами. Це розуміння найкраще довела вона, допустивши в Лозанську умову точку
