вать или, по крайней мѣрѣ, ничѣмъ не препятствовать входу русскихъ судовъ въ Босфоръ и занятію дессантами нѣкоторыхъ пунктовъ на обоихъ берегахъ пролива для огражденія прохода въ Черное море навсегда“. Останнє слово дописав власноручно цар. Справа Протоків стала взагалі для російського громадянства тою принадою, на яку найбільш осоружний уряд старався уловить для себе громадянські симпатії; в момент дуже напруженого внутрішнього положення з часу війни премєр Штюрмер уважав, що оголошення признання союзниками права Росії на Протоки дасть добрі наслідки для заспокоєння громадянської думки. Навіть плани сепаратного миру з Туреччиною повстали також на сьому тлі[1].
Останній етап російських планів щодо оволодіння Протоками мав місце навіть на самому передодні революції, — тодішній міністр закордонних справ М. Покровський подав на початку лютого 1917 р. Миколі II проект орґанізації російської воєнно-морської експедиції для оволодіння Константинополем та Протоками, щоб у момент початку мирових перемовин мати перед собою, як довершений факт — „стан ґеоґрафічної карти війни“; зовсім не здаючи собі справи щодо тодішньої загальної ситуації, він уважав, що „нинішні політичні обставини видаються за найбільш відповідні для вирішення наших вікових завдань“. Те саме переконання поділяв вже навіть у часі революції давній гарячий прихильник ідеї оволодіння Протоками, наступник Покровського на становищі міністра закордонних справ, П. Мілюков, що настоював на негайній орґанізації згаданої експедиції; ще навіть у вересні 1917 р., коли так оплакано виглядали не лише зовнішні, але й внутрішні справи Росії, тов. міністра закорд. справ Нератов наказував російському послові в Атенах постаратися, щоб „принаймній у субсидованих місією орґанах“ позицію Росії в справі Протоків не тлумачилось як одмову Росії од Константинополя. З скорою затим демісією Мілюкова упала і його ідея, та не припинилася. З приводу планів щодо вільного через Протоки пропливу не лише для військових кораблів, а й для торговельних ґрупа російських еміґрантів (серед них колишній премєр кн. Львов, Сазонов, Маклаков, Чайковський) в липні 1919 р. подала на Мирову Конференцію заяву, щоб обмежено згадане право
- ↑ Дуже цікаві документи в справі російської політики щодо Протоків, за царату і революції, опубліковано у виданні »Константинополь и Проливы по секретным документам б. Министерства Иностранных Дѣл« (Москва, I–II, 1925–1926). Ще й до опубліковання сих документів справа Протоків мала досить широку літературу, огляд якої подав п. L. Widerszal („Sprawa cieśnin i Morza Czarnego w lałach 1829–1914 w historjografii lat 1900–1932. Przegląd hist.“, t. XXX). В українській літературі були в справі Протоків лише статті Д. Донцова (»3аграва« 1925 IX; »Літ.-Наук. Вістн.«, 1922, II, 1937) та моя (»Трибуна України«, 1925, кн. III); моя ж стаття у чеській газеті „Tribuna“.
