діяльність Посольства, після бурхливої її доби, коли треба було завойовувати елементарні для неї підвалини, вступала, до зміни загальних обставин, у смугу спокійнішої, ділової праці. Але, як уже про це була вгорі мова, навіть у свойому скороченому до чотирьох осіб складі Посольство існувати не могло. Для урятування корабля, що вже зачерпав води, треба було вантаж його ще більш полегшити, і в першу чергу мав стати здобиччю хвиль капітан корабля. Крім матеріяльних, до сього приводили міркування глибшої, державної натури. За тих обставин, які склалися в Царгороді, український посол — Envojer Extraordinaire et Ministre plénipotentiaier — не міг тут дістати тих формальних прав, які йому належали. І за тих найкращих відносин, які мені удалося установити з турецьким урядом, я дістав лише фактичне визнання напів-офіціяльного характеру, а важнішого акту, що офіціяльно ствердив би мене у гідності посла, — прийому у султана, — не відбулося та, як мені щиро й отверто в міністерстві закордонних справ казали, і не могло відбутися з огляду на окупаційні обставини — за знаного ставлення Антанти до України, якої вона не визнавала. Тож присутність у столиці Туреччини так високого, з погляду формальної гідності, представника української держави в такому, щонайменче непевному, становищі принижувало наш державний престіж, як я й відчував се постійно. До радикальної зміни обставин потрібно було те представництво формально обнизити з титулу посла до звичайного ступіня керуючого справами Посольства. Для визнання chargé d'affaires досить було прийому у міністра закордонних справ, і се було обговорено та погоджено з турецьким міністром. Я й рекомендував нашому урядові доручити ті обовязки тодішньому радникові п. Токаржевському-Карашевичу, з наданням йому титулу повноважного міністра (Ministre plénipotentiaire). Тоді, за демісією моєю та моєї дочки-перекладчиці, в складі Посольства залишилось би лише дві особи — шеф та секретар (В. П. Приходько).
За доведеної перлюстрації моєї кореспонденції антантською, в дійсності російською, контр-розвідкою, листовно порозуміватися з урядом у сій делікатній справі не годилося. А як справа була очевидна та я прийняв рішення безповоротне, то й натурально було особисто вдатися до осідку уряду — до Камянця — та докладно пояснити всю ситуацію, що наказує поступити саме так, як я пропонував. Виїхав я з Царгороду 25 березня, щоб уже до нього не повертатися, хоч, крім довірочних розмов у турецькому міністерстві закордонних справ, всім говорилося, що виїздю лише на певний час, для доповіді урядові. Для більшої вірогідності того моя родина залишилася в Царгороді до формального залагодження справи.