дато; коли Посольству та мойому особистому помешканню загрожувала небезпека нальоту з боку розбещеного добровольського натовпу чи підбурюваної росіянами антантської поліції, я без вагання оддав п. Маврокордато на перєховання суму біля 10 тис. долярів.
З громадянства вірменського бували у нас родини Дадіяні, комерсанта Йосифа Азаріяна та його зятя п. Люціяна де Кіріко, близько споріднених з нащадками знаного з часів кримської війни Михайла Чайковського — Садика-паші.
За тих стосунків, які існували між антантським представництвом та українським Посольством, утримання відносин вимагало з боку місцевих людей навіть певної горожанської мужности. На початку Посольство не мало зносин з людьми ріжних антантських груп, за невеликими винятками; але з часом відносини налагоджувались та набірали нормального характеру, до певної міри в звязку з персональними змінами в союзних представництвах та безумовно також у звязку з тим несмаком, який викликало заховання російського елєменту у Царгороді. Один, напр., анґлієць військовий, відїзжаючи до Англії та знаючи мої труднощі щодо кореспонденції з позацаргородським світом, запропонував одвезти дипломатичну кореспонденцію.
Близчі стосунки були з представниками нейтральних держав, хоч і тут, само собою, не могла не впливати на розвій та характер стосунків та загальна атмосфера, яку утворювала позиція царгородських союзників щодо українського Посольства. Близькі відносини були у нас з представниками нововизнаних Антантою держав — Грузії та Азейберджану. Грузинський посол Рцкіладзе з дружиною та секретар Посольства Ґоґолавшвілі були нашими постійними гістьми; майже в такій самій мірі бував і посол Азейберджану Юсуф-бей Везіров. З інших дипломатичних представників удержувалися стосунки з поляками (посол д-р Вітольд Іодко-Наркевич і секретар Станіслав Клінґслянд), румунами (комісар Філаліті, консул Папакоста), шведами (посол Анкарсверд, пізніше посол у Варшаві, і проф. Кольмодін, який працював у свойому Посольстві як драгоман, щоб для себе вишукати в турецьких архівах матеріяли до історії Карла XII, і тому цікавився стосунками між Мазепою та Орликом і Туреччиною). Найбільш жваві персональні стосунки витворились з перською амбасадою. Кілька блискучих представників її належало до національної еліти Ірану, починаючи з самого амбасадора (давнього знайомого кн. Я. Токаржевського-Карашевича), який був деканом дипломатичного корпусу в Царгороді (повне його призвище з титулами — Алі Гулі Хан Ансарі Мошавер-Оль-Мемелек); пізніше він був послом у Лондоні, у Москві та якийсь час управляв міністерством закордонних справ у Тегерані. Мої діти обмінялися з ним портретами із зворушливою присвятою.
