ною уніформою правовірного турка), то їй загрожувало заарештування поліцією. Відсутність жінки в товариському житті надавало тому життю своєрідний, в кожному разі — однобічний, характер. Коли ще взяти на увагу окупаційний стан столиці, що взагалі здержував прояви громадського життя не лише через зовнішні обставини, але й — головно — внаслідок загального пригніченого настрою мешканців міста, то легко зрозуміти, що в тогочасному турецькому громадянстві не було умов товариського життя, звичайних по інших столичних містах або серед христіянських дуже численних меншостей Царгороду — греків, вірмен, левантинців та жидів, де товариське життя било ключем.
Посольству все ж удалося завязати досить широкі товариські стосунки не лише серед представників народних меншостей у Царгороді, але — і головно — з турками. Особливо такі зносини оживилися з приїздом до Царгороду, в серпні 1919 р., призначеного до Посольства на становище радника, кн. Яна Токаржевського-Карашевича. Що четверга у моєї дружини відбувалися чайові прийняття, які відвідували досить численно представники місцевого громадянства. Присутність на тих приняттях жіночого елєменту з складу Посольства, — крім моєї дружини та дочки ще й кількох жінок інших членів Посольства, — давало можливість відвідувати наш салон і турецьким паням.
Само собою, додержувалися у нас стосунки з бувшим турецьким послом у Київі п. Ахмед Мухтар-беєм, який чинив нам не малі послуги не лише ділового порядку, але й у зносинах з турецькими громадянами.
Тісні стосунки установилися у нас з код. турецьким консулом на Україні Ахмед Ферід-беєм Тек, який займав становища міністра хліборобства, а потім публичних робот в складі двох турецьких кабінетів. Дружина його пані Мюфіде-ганум, талановита, широко освічена людина, була в сердечних особистих стосунках з моєю дочкою. Ферід-бей належав до тої політичної течії, що з самого початку ідеолоґічно пристала до акції Мустафи Кемаля. В тяжких моральних обставинах, що створились для Туреччини після окупації і Севрського трактату, се подружжа заховувало гарячу віру у добру будучину батьківщини і, завдяки приязні з ними, ми мали змогу пізнати підстави і фази розвитку могутнього патріотичного руху, що привів до повстання сучасної Туреччини. Коли настав відповідний момент, вони виїхали до Анкари, а потім п. Ахмед Ферід-бей був charge d'affaires у Парижі, амбасадором у Лондоні та у Варшаві.
До тієї ж ідейної течії, що гуртувалась навкруги „Тюркче Очаги“ („Турецьке Вогнище“), належав і Гусейн Раґіб-бей Байдур, наш сталий гість, редактор „Іфгаму“, пізніше chargé d'affaires в Парижі, посол у Букарешті, амбасадор у Римі. У своїй, що користувалась великою
