До Царгороду виїхав я з родиною — з дружиною та з дітьми: дочкою Оксаною та сином Борисом. За всіх прикростей, які довелося зазнати в Царгороді, особистою утіхою було те, що ми всі — разом та не поділяємо тої жахливої долі, як наші близькі там, по той бік людського світу.
Налагодити відповідні умови особистого життя на такому світовому шарваркові, яким був завше Константинополь, особливо ж у повоєнному часі, було не легко, тим більш коли довелося рахуватись з положенням посла, яке саме у Царгороді, з давньої тут східньої традиції, вимагало якоїсь посиленої репрезентативности. Тож треба було, крім всякого іншого клопоту, вигадувати, як ту репрезентативність погодити з браком коштів утримання. Перелюднення і дорожнеча довший час не давали можливости улаштуватися в самому місті. Перший місяць по приїзді довелося жити у першорядному отелі „Péra Palace“, але той місяць так ослабив особисті фінанси, що треба було рятуватись якимсь особливим способом оселення. Оселились ми родиною поза містом, у дуже колись фешенебельній Терапії, де звичайно перебували до війни акредитовані при Високій Порті дипломати. По війні, коли дипломатія перейшла до рук військових, Терапія запустіла, тож можна було знайти тут пристойне помешкання за ціну, що ніяк не вистарчала б на помешкання в самому Царгороді. Терапія була щось за двадцять кілометрів од Царгороду, тож доводилось їздить до Посольства, що містилося в Царгороді, або посольським автом, яке не без драматичних перипетій удалося дістати од мого попередника, або пароплавом. Се, розуміється, марнувало багато часу на переїзди та взагалі дуже утрудняло працю. У Терапії прожили ми у непристосованому до зимового перебування мешканні аж до грудня, а зима того року видалася винятково сувора для південного краю. З грудня таки довелось перебратись до міста, де удалось знайти добре та не так дуже дороге помешкання — поруч з помешканням для Посольства.
Господарські обовязки упадали виключно на мою дружину, що мусіла вивязуватись з положення так, щоб найменчими засобами до-
