нов на прикінці життя професорував у Софії). Був членом Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, йому належить монографія про Шевченка в болгарській мові. Памятаю, з молодих літ, скільки живого інтересу в українських кругах викликали, бувало, приїзди І. Д. Шишманова до Києва. Ті звязки поновлено, коли з установленням дипломатичних відносин України приїхав І. Д. Шишманов, призначений сюди не без огляду на його звязки з українством та через теж саме і прийнятий тут з надзвичайною повагою й сердечністю.
болгарський посол на Україні.
Повернувшись до Болгарії, він залишався вірним приятелем України і в тих тяжких обставинах, що наступили по подіях кінця 1918-го — початку 1919 р. р. Обставини ті були дуже тяжкі для нього особисто. Зміна курсу у відношенні до України послідовно потягала за собою в Болгарії великі неприємності для тих, хто був близько з українськими справами звязаний. В першу чергу та найбільше потерпів від тої зміни курсу Іван Дмитрович, — був одірваний од наукової та й усякої іншої праці. Коли почались нагінки на Посольство, він заходив туди, хоч се ще більш ускладняло його положення, та запрошував співробітників Посольства до себе, потішав їх, бувши певний, що прийде час, коли обставини переміняться.
Я застав І. Д. Шишманова в Софії і в обидва рази мого там перебування він присвячував мені багато уваги та часу. Водив мене по софійських культурних осередках та, не вяжучись особистими для нього наслідками взаємин з одіозною в очах русофільської більшости особою українського посла, широко знайомив мене з людьми та повів і до царського палацу, де поруч зо мною росписався у відвідувальній книзі.
Пізніше Іван Дмитрович уважав навіть за ліпше виїхати з рідного краю та тяжко бідував закордоном. Помер 1928 р. у Осло на міжнародньому конґресі.
Велике мав я моральне задоволення, змігши, щасливим збігом обставин, зробити пізніше послугу вдові його Людмилі Михайлівні.
