Народився я на Поділлю, біля Могилева, в с. Брониці. Жив у Брониці до 10-літнього віку, і на все життя заховалися у мене найкращі, опоетизовані дитячими вражіннями спомини про се чудове місце. Ті спомини для мене увесь час такими були оповиті чарами, що я довго не відважувався о дві дати місце свого народження, аби тих чарів не розвіяти. Але через тридцять літ побував я у Брониці разом з С. О. Єфремовим підчас одної наших з ним подорожів по Поділлю. Те, що я побачив своїм вже охолодженим поглядом, не зруйновало, а посилило мої яскраві давні вражіння.
Брониця положена над Дністром, на останніх відногах Карпат. Високе плато лівого берега перерізане глибокою долиною, що на дні її слезиться струмінь, Катеринівка, який що-весни стає сердитим, бурхливим потоком. По узгіррях роскидано селянські садиби — з виноградниками майже в кожній, а над ними на стрімкій височині витинаються великі опокові скелі. Друга половина села перекинулася на гору — тут росташувалося кілька десятків хат, священицька садиба та панський палац з високою баштою. Серед приємностей моїх дитячих літ найбільшою було ходити над гору і милуватися звідти чарівним краєвидом, який складали: мальовнича картина села внизу, стрімка башта палацу серед роскішного парку на сусідній горі, а в долині — блискучий під соняшним промінням Дністер, за ним зелені виноградники бесарабського берега. Літнім часом, особливо над вечір, довгими годинами пересижувалося над горою, не помічаючи часу. Аж коли сонце сховається за Могилевом, повертаєшся до дому широкою площею рівного плато, повний глибоких, художніх вражінь.
Батько мій був священиком. Не з самого лише синовнього почуття до його постать його уявляю собі як одну з кращих постатів людських, які зустрічав я в свойому життю. Мяхкий, делікатний у поводженню, він був твердий у своїх переконаннях та засадах, і оскільки користувався повагою, остільки ж викликав побоювання серед тих, хто на священичих чи яких инших зборах сподівався почути од його засадниче зауваження. В подільській семинарії вчився він одночасно з С. Руданським та А. Свідницьким, і той дух часу, в якому виростали сі наші письменники, живив і його. З пієтетом він згадував та росповідав мені про них. Національне почуття його було щире, природнє. Не робив він собі з того засадничої справи, — українська стихія була для нього надто натуральною, безперечною
